Регіон. Білогірські історії.

Меморіал в урочищі вблиз с. Тростянка

Один з найбільш віддалених регіонів – Білогірський – в наші часи позбавлений великої єврейської громади. Але декілька клієнтів Фонду там все ж проживає, а значить завданням менеджерів ХБФ «Хесед Бешт» є дійти до кожного з них. Крім того, неподалік від містечка глибоко у лісі причаївся меморіал загиблим у Голокості побратимам, який повільно зникає з реальності та потребує догляду. 9 червня у напрямку Білогір’я виїхали менеджери Фонду, аби донести гуманітарну місію організації в місця, де її так бракує. Наша історія саме про цю подорож.

Дібратися до Білогір’я міжміськими дорогами достатньо важко, але це зовсім не новина. Містечко зустріла представників ХБФ «Хесед Бешт», а саме менеджера Центру Регіонального розвитку Галину Атаманчук, менеджера з інформація В’ячеслава Нагнибіду та водія Віктора Уроду ясною погодою та теплом. На заправці при в’їзді в містечко їх вже чекав місцевий провідник – Віктор Володимирович. Чоловік люб’язно зголосився показати місце розстрілу фашистами євреїв, хоча до єврейської громади ніякого відношення на має. Проблемою меморіалу він переймається також виключно завдяки людяності й чуйності до пам’яті колишніх земляків. За цим Віктор Володимирович не раз оббивав пороги місцевої влади, але без особливого результату.

“Косметичний ремонт”

Зробимо невеликий відступ. Ще навесні у Фонд зателефонувала жінка з Білогір’я, яка розповіла про руйнацію пам’ятних знаків у лісі, про зникнення кількох секцій паркану і про ентузіастів з числа місцевого населення, які, скільки є сил, намагаються прибирати на могилах. Тоді до Білогірської райради було направлено листа з проханням сприяти у збереженні історичної пам’ятки. Незабаром прийшла відповідь, мовляв: «кошти виділені, косметичний ремонт і прибирання проведені». Про паркан ні слова.

Легкова автівка звернула з дороги між Білогір’ям та селом Тростянкою й пірнула у лісові хащі. Їхали повільно, позаяк для транспорту ґрунтова дорога не пристосована. Зрештою дерева розступилися, оголивши сутужне місце страти близько п’яти тисяч наших побратимів. Квадратна ділянка повністю заросла травою та бур’яном, але силуети трьох пам’ятних каменів все ще височіють над зеленню. У вись здійнялися посірілі палі мертвих ялинок, висаджених колись по периметру ділянки. Усі вони вже віджили своє, але так і лишилися стояти, наче безмовна сторожа. З протилежного від входу боку дійсно не вистачає близько десяти секцій металевого паркану; решта секцій на місці, але елементи роз’єднуються у місцях колишньої сварки, що так і манить до себе шукачів «дармового» металу.

До великого меморіалу посеред ділянки веде асфальтована доріжка. Правда це стає зрозумілим лише тоді, коли розгорнеш поросль, що її вкриває. Сам обеліск страждає на корозію металу, тріщини штукатурки, написи, виконані звичайною фарбою на металевій пластині поки читабельні, але виглядають вельми ненадійно. Обійшовши пам’ятний знак з усіх сторін, візитери знаходять-таки «косметичні поліпшення», про які йшлося у листі-відповіді! Один з кутів конструкції замазаний розчином, очевидно в тому місці, де раніше був обсипаний.

Щодо двох інших пам’ятників, то їхня доля краща. Головним чином через те, що вони виконані з грубого граніту, якому не страшна корозія. Однак природа, яка не може зруйнувати поки самі пам’ятники, активно освоює території довкола них, ховаючи камені в траву, чагарник і деревця.

Вид на меморіал з розламаними секціями паркану

Колись на прибирання цієї території скеровували школярів. Тепер така опціє недоступна, а якби навіть й доступна – малоефективна. Місце поховання потребує капітального прибирання та облаштування, розпилення старих дерев та лагодження огорожі.

Вже під час візиту до могили до провідника телефонує заступник меру міста, аби поцікавитися, як проходить візит. Вже після дзвінка Віктор Володимирович жартома каже, що особливо зустрічатися з гостями з обласного центру тут ніхто не хоче, гості не здивовані.

З важким серцем покидали меморіал. Це далеко не найгірше місце поховань, які є чи були в нашій області. Інших братських могил, окрім солдатської,  в межах Білогір’я немає. В урочищі під Тростянкою полягло близько п’яти тисяч євреїв, а кількість теперішнього населення Білогір’я коливається в межах чотирьох тисяч осіб… Чи варто ще писати про важливість цього місця у лісових хащах?

З надією на краще менеджери переключаються з однієї теми на іншу. Адже попереду ще візити до клієнтів. Цього разу слід відвідати двох жінок, обоє 1937-го року народження. У самому містечку – Ларису Олексіївну Калєнік, і Євгенію Іванівну Василишину в сусідньому селі Степанівка. І якщо з першою жінкою все зрозуміло, то де шукати іншу – питання доволі складне. На допомогу знову приходить Віктор Володимирович: користуючись тісними стосунками знайомств, притаманних сільській місцевості та мобільним зв’язком, за допомогою знайомого місцевого «олігарха» вдалося чітко встановити місце знаходження клієнта у Степанівці. На цьому з провідником і попрощалися – приємно, коли навіть десь далеко, можна зустріти чуйних людей, небайдужих до чужого горя.

Лариса Олексіївна Калєнік

Зустріч з Ларисою Олексіївною проходить в теплій домашній обстановці. Нещодавно жінка змінила номер мобільного, але повідомити про це представників «Хеседу» зовсім забула. Галина Атаманчук з’ясувала потреби жінки, уточнила родинні зв’язки. І хоча діти й онуки Лариси Олексіївни не можуть бути клієнтами Фонду за критеріями доходів, відвідувати общинні програми вони якраз в змозі. Даються взнаки, однак, переживання та перипетії, які жінка пережила в дитинстві. Як малолітній в’язень гетто вона на власні очі бачила те, про що більшість людей дізнавалися з підручників та книг. Невелика продуктова посилка, яку привезли з собою менеджери, стане в пригоді Ларисі Олексіївні, але в майбутньому вона може отримати соціальну картку для ліків та харчів, якою вже можна користатися у Білогір’ї.

Євгенія Іванівна Волошина

Дорога на Степанівку виявилася ще важчою, хоча відстань була незначною. Відшукати оселю Євгенії Іванівни було не важко: перший же стрічний у Степанівці вказав подорожнім на найбільш захаращений будинок у селі. Самотня жінка не має змоги доглядати господарство, тим паче чистити кущі чи косити траву. Дуже обережно гості пробралися крізь хащі до ґанку, де їх і зустріла старенька.

Якщо провести паралель між двома жінками 37-го року народження, то окрім спільного віку, знайти щось більше важко. Переступивши поріг хати Євгенії Іванівни, можна опинитися у ХІХ столітті, як в культурному плані, так і побутовому. На підлозі важко встояти, позаяк в багатьох місцях вона провалена. Меблі, не витримавши випробування часом, перетворилися на набір брухту. Світло підключене, але особливого його використання ніхто не помітив; з елементів телекомунікацій у бабусі є лише мобільний, який використовується вкрай рідко. Єдина дочка проживає у Ризі й останні три роки вони не бачилися. Інших родичів жінка не має. Єдина інша жива душа в оселі – невеличка киця, яка прибилася навесні.

Про події Голокосту, які жінка також відчула на собі, згадує неохоче та не без сліз. Її родині чудом вдалося вижити, на відміну від інших родичів, які поховані якраз там у лісі під Тростянкою. Від окупантів вона зазнала багато зла. А в подальшому, нерідко була об’єктом кепкувань, за її словами, для недоброзичливих односельчан.

Вирішити проблеми Євгенії Іванівни за раз не вдасться, навіть при великому бажанні усіх співробітників Фонду. Саме тому її ситуацією вже зацікавилися волонтери Всеукраїнської Волонтерської мережі «Community». Зараз планується масштабна «операція» зі залученням п’ятнадцяти волонтерів, які за один день при гарному плануванні, збираються навести лад у Степанівці, вирубати кущі, полагодити підлогу, зібрати меблі та перевірити електрику і все-все прибрати. В організації ж переймаються питаннями соціальної допомоги старенькій, та оформленні картки, яку можна буде використати у Білогір’ї.

Хмельницький благодійний фонд «Хесед Бешт» працює у 87 населених пунктах Хмельницької та Тернопільської областей. Це означає, що допоки буде бодай один клієнт, хоа б якась історична чи культурна пам’ятка, програма «Регіон» та менеджери Фонду будуть опікуватися й дбати, шукати й підтримувати. Це наша благородна гуманітарна місія, яку з гордістю несе кожен співробітник.