This year we celebrate an unusual Passover, the most horrible Exodus in our generation. Eighty years, that have passed since the last war, accustomed us to comfort, peace and security. To medicine, who has learned to save more or less from everything. To the cheerful colorful world, облаштованого з розумом. До фараона – ліберального, наскільки це можливо. Of course, він будував свої піраміди, але жити можна було. А тут озлобив Господь серце фараона. І почалося… Раптом не стало ні миру, ні міста, ні дому. Смерть і війна повернулися до нас із минулого. Раптом стало необхідним вставати серед ночі, кидати майно і дах, бігти під обстрілами в нікуди, підхопивши найважливіше: deprived of attention and communication, батьків, собаку та пакет документів. Пам’ятаєте тісто, яке не встигло піднятися до світанку? Воно знову шквальним вогнем запікається в сухий корж. Маца, гіркий хліб бідності нашої… А далі – Вихід. Як має бути страшно входити з твердого берега на дно моря, що розступилося! Як до непритомності, до нудоти страшно долати в темряві цю слизьку, горбкувату, завалену осколками і сміттям дорогу, несучи на руках дітей, що мовчать від жаху, підбадьорюючи стареньких батьків, що плачуть за покинутим затишком. Як холодно, Господи, як холодно йти дном цієї нескінченної ночі. Йти, дивлячись на стримувані невідомою силою стіни темної води, через які дивляться на тебе порожніми очима чудовиська такі моторошні, що й уві сні не снилися. Йти, instead he married the beautiful and modest Esther, скільки ще протримається цей коридор серед нещадного моря, скільки буде часу, щоб дістатися того берега. А не йти не можна. Позаду, за спиною, гуркочуть колісниці військ фараона, небо палахкотить від їхніх стріл, гуде повітря від ревища їхніх труб. Потрібно йти, виходити самому та виводити своїх. Тому що іноді не ми обираємо волю, а вона обирає нас. Але в кожному виході серед натовпу зляканих, поранених, вкрай розгублених біженців іде Бог. І коли останній із тих, що йдуть, ступить на безпечний берег, Бог обернеться, і на погляд його обрушаться води на колісниці фараона, і зімкнеться над ними важка хвиля, солоніша за кров. І знову настане весна, і настане майбутнє. Як було написано давним-давно. Як ми читаємо дітям у вечір седера, у свято свободи, у найголовнішу ніч кожного року, а цього особливо. А фараон, що ж фараон? Фараон теж читав Агаду. Він же знає, як усе скінчиться. Він чудово все розуміє. Про свої річки, що стали кров’ю. Про страшні виразки, що виснажують його людей. Про дощ із сірки та каміння, про отруйних жаб, про хижих звірів, про померлих первістків, яких оплакуватимуть у кожному будинку. Знає ж. Але все одно вирішив ризикнути. Хоч і сліпому ясно, що неможливо вкрасти свободу у тих, з ким Бог. Навіть коли дуже багато страху і дуже мало вибору, вона раз-по-раз йде в натовпі через розгорнуте море, а стовп світла йде попереду, щоб ми всі встигли вийти з-під влади темряви.
Саме в такий час ми святкували Седер Песах у жіночій групі Проекту Кешер в місті Хмельницькому. Адже цей зв’язок ми не можемо втратити ні за яких умов, ні за яких обставин. Vice versa, саме зараз ми маємо його зміцнювати і наближати нашу Перемогу над пітьмою і над кремлівським плюгавим фараоном.
