Вихованці Молодіжного клубу ХБФ “Хесед Бешт” та волонтери “Community” відвідали з візитами ветеранів Другої Світової війни. На превеликий жаль, таких людей лишилося вже вельми небагато. Більшість із них скаржаться на погане самопочуття під гнітом невблаганного часу. Але гостям, а, тим паче, дітям, вони завжди раді. В свою чергу діти підготували визволителям креативні сувеніри, виготовлені у студії зображальних мистецтв Общинного Центру “Тхія”.
Юхим Хаймович Лернер був надзвичайно радий гостям. На жаль, ані бачити їх, ані нормально чути, він вже не міг. Допомагає ветеранові зараз соціальний працівник ХБФ “Хесед Бешт”, без якої чоловік не здатний прожити. Нащадки героя мешкають за кордоном й неодноразово намагалися забрати старійшину роду, але Юхим Хаймович – ветеран з характером, рідного краю полишати не збирається. Оскільки органи чуттів підводять, найголовнішим джерелом отримання інформації ззовні для чоловіка лишається дотик. Тому потиснути руку цього ветерана – не просто почесно, але й надзвичайно інформативно. Попри погане самопочуття літній чоловік щиро радів та дякував гостям, передав привіти поіменно майже всім співробітникам Фонду, яких пам’ятає та подякував за підтримку його по життю.
Олександр Ізраїльович Шмаєнік з дружиною Розою Акімівною зустріли гостей частуваннями та солодощами. Живе спілкування з представниками єврейської молоді для них дуже важливе. Тема війни відійшла на другий план, поки літня пара допитувалася учасницю Молодіжного клубу Марію Розенбліт про те, чим же зараз живе молодь. “У наш час традиції та звичаї замовчувалися, – каже Роза Акімівна, – а от молоде покоління з дитинства все вивчає та знає”. Тепла зустріч лишила приємні спогади у всіх її учасників.
А от до Аркадія Петровича Вайнера прийшли одразу троє дітей. Його історія заслуговує на більшу аудиторію: нещодавно він розповідав її перед студентами Фінансово-економічного коледжу. Чотири рази окупанти намагалися розстріляти молодого єврейського хлопця, але жодного разу не довели чорну справу до кінці. “В яму я не піду, – каже Аркадій Петрович. – Я собі так вирішив, і якщо мене вже мали вбити, то лише в бою.” Саме така життєва позиція багато в чому рятувала юнака, додаючи сил боротися за життя. 1943 року, досягнувши призовного віку, він одразу пішов до лав Червоної Армії, аби ще встигнути нагадати окупантам про себе.
Ветерани, які за станом здоров’я не могли прийняти гостей в своїй оселі, отримали листівки через патронажних працівників. Молодь низько вклоняється ветеранам за їхні подвиги, завдяки яким ми зараз живемо та розвиваємося.
