Написати ці рядки побудило багато причин, та і час якраз підходящий. Зараз Україна опинилася у ситуації, в якій Ізраїль перебуває не лише з часу заснування держави у 1948 year, а був, фактично, завжди. У одному з голлівудських фільмів з цього приводу навіть є підходящий вислів: «Тут воюють три тисячі років, довше не буває». Я не хочу вдаватися у тонкощі політики, дипломатії чи припускати, хто правий, а хто винен. Головне, що армії обох країн воюють за свободу та незалежність супроти сил, що прагнуть протилежного. Але є свої особливості.
Для тих, хто не був у Ізраїлі, хочу змалювати звичну картину повсякдення. У аеропорту прибулих зустрічають люди в уніформі та зі зброєю. На вулицях – та ж ситуація. У громадському транспорті, поблизу шкіл, на чисельних ринках та по усій країні. Причому це не суворі кремезні чоловіки: для більшості туристів дивно бачити молодих хлопців, а ще більше – дівчат – з автоматами та в повній амуніції. Це солдати Армії Оборони Ізраїлю, що іменується «ЦАХАЛ», створеної за тиждень після проголошення незалежності Держави Ізраїль. Одна з найкращих, наймобільніших та найоперативніших армій світу, що у будь-який час готова боронити свою невеличку державу та всіх її жителів від будь-якого ворога. А питання це лишається актуальним завжди: оточена не дружніми країнами, які не просто претендують на територію Ізраїлю, але й повсякчасно декларують бажання знищити країну, Земля Обітована повсякчасно знаходиться на межі війни, стоїть перед загрозою терактів, перебуває у страху обстрілів чи бомбардувань.
Строкова служба у армії – обов’язкова для хлопців (36 місяців)та дівчат (24 місяця), що є громадянами країни та досягли вісімнадцятиріччя. Призовний закон розповсюджується також на осіб з подвійним громадянством, не має прив’язки до національності. Християни, мусульмани та бедуїни можуть вступати до лав армії добровольцями.
Спостерігаючи події в Україні впродовж останнього року не можу не висловитися з приводу ситуації, що склалася. Знову ж таки, не беручи до уваги, хто стріляє і чому, я розглядаю лише питання участі населення країни у військових діях. Я був приємно здивований кількістю добровольців, які самі викликалися на фронт, настроєм регулярної армії, which, фактично, босоніж на початку зіткнень виїхали на передову. І хоча втрати надзвичайно високі, як для конфлікту локального масштабу, без патріотизму та обов’язку захищати свою країну, вони були б ще набагато більшими. Однак проводячи аналогію з Ізраїлем, в Україні неозброєним оком помітна «млявість» у мобілізаційних процесах державного значення. Мене прикро вразила новина на одному з інтернет-ресурсів, про відкриття карних справ за неявку за повісткою, ухиляння від несення військової повинності людьми, які вже колись давали присягу.
Людям буває страшно, це можливо у будь-який час та в будь-якій країні. Однак відмінність «ЦАХАЛу» та ЗСУ полягає у глибокій самосвідомості солдатів. І в Україні, і в Ізраїлі стріляють, в обох країнах гинуть люди, примножується кількість інвалідів, лишаються напівсиротами діти. Війна одна, хоча й в різних місцях планети – війна за незалежність та благополуччя країни та народу.
Я не беруся повчати колишніх земляків воювати. Я не належу до жодного політичного табору, однак я хочу, аби українці почули одне: ваша земля – це ваш дім, який треба захищати. Окрім вас цього ніхто не зробить. І якби у Ізраїлі солдати не виходили на службу в потрібний державі час – не було б вже Ізраїлю. В України все ще попереду. Супротивник ще не зайшов надто далеко, тому від кожного військовозобов’язаного залежить, як багато країни буде під контролем чужинців, у скількох частинах вашого «дому» житимуть «квартиранти».
Лев Вихілєв
Колишній подолянин